Різноманітне бачення онтологічних, гносеологічних і методичних аспектів дослідження, як правило, імпліцитно присутнє у будь-якому теоретичному, а часом і практичному спорі між лінгвістами. Поняття методології, прийняте нами, узгоджується з думкою тих вчених і філософів, що вбачають у методології підстави теоретичної евристики, тобто вчення про принципові основи пізнавальної діяльності й основних критеріїв вибору і визначення об’єкта, критеріїв його дослідження, включаючи і вибір тих або інших прийомів і методів (М. Ярошевський, Н. Наливайко, Е. Юдін), а не тільки сукупність методичних прийомів. У лінгвістиці це положення ще не достатньо осмислене. Далеко не всі лінгвісти методологічно свідомо підходять до свого дослідження. Та це зовсім не означає, що роботи таких лінгвістів позбавлені методологічних засад. Методологічні засади наукової теорії — її іманентні і необхідні якості. Не тільки теоретичні положення або практичні результати, але і саме бачення загального стану справ у лінгвістиці в кінцевому рахунку цілком залежить від методологічної позиції автора. Саме тому зміна методології спричиняє не тільки зміну засобу лінгвофілософської рефлексії або зміну методичного інструментарію, але і зміну самої картини науки. Як писав Макс Вебер: «Жодна наука не є абсолютно безумовною, і жодна наука не може довести свою цінність тому, хто відкидає її передумови» (Вебер,1991: 147). Що ж розумів Вебер під цими «передумовами»? У тій же лекції він говорить: «Ми можемо і повинні сказати: ці практичні положення з внутрішньою послідовністю, а, отже, чесністю можна вивести — згідно з їхнім духом — з ось такої кінцевої світоглядної позиції (можливо, з однієї, може з різних), а з інших — не можна» і, що слід кожному вченому «усвідомити кінцевий сенс власної діяльності» (Там же, 145). Ту роль, яку у практичній та суспільній діяльності людини відіграє світогляд, а у художній — естетичні чуття та переконання, у науці та філософії виконують методологічні засади пізнавальної діяльності. Нам здається, що слід вийти за вузькі рамки декартівського розуміння методології як логічного методу чи технічного способу пізнання (таке розуміння методології є чисто позитивістським) та подивитися на методологію як на підстави самого пізнавального процесу, що охоплюють увесь комплекс аксіоматичних положень щодо суті, меж та функцій об’єкта дослідження, можливостей та способів його пізнання аж до засад проведення безпосередніх дослідницьких кроків.

З виходом пострадянської лінгвістики з вузьких ідеологічних рамок, у лінгвістів колишнього Союзу стало виявлятися явно негативне ставлення до самого поняття методології дослідження. Принагідно зауважу, що при цьому найчастіше говорять саме про методологію конкретного дослідження ad hoc, а не методологію пізнавального процесу як спосіб наукового бачення світу, а також про методологію, а не методології, ніби це є щось об’єктивне і дане одне для усіх науковців. Відстоюючи функціонально-прагматичну методологію, я не можу оминути цього питання вже тому, що ця методологія (чи, швидше, методології такого типу), принципово відрізняється як від методологій метафізичного ідеалізму (платонізму, гештальтизму, феноменології, структуралізму, герменевтики, монадології, неогнози, абсолютизму, персоналізму) чи метафізичного реалізму (марксизму, неотомізму, критичного реалізму, емпіричного позитивізму, реїзму, атомізму), так і від феноменалістичних (біхевіоризм, логічний позитивізм, епіфеноменалізм, радикальний номіналізм, радикальний емпіризм, елімінаційний матеріалізм), чи індивідуалістичних методологій (суб’єктивний ідеалізм, імманентизм, соліпсизм, когітаціонізм, когерентизм, волюнтаризм, анархізм, нігілізм, скептицизм). Стверджуючи свою відмінність від вказаних (та не вказаних тут) методологічних течій і напрямків, функціональний прагматист ні в якому разі не стверджує унікальність та незаперечну вірність та зверхність своєї позиції над іншими. Це просто констатація плюралістичного стану речей, і не більше!

Всі існуючі думки щодо сутності методологічного підходу або течії в лінгвістиці можна розділити на ідеологічні, теоретичні, дисциплінарні, історичні, етнічні і філософські.

Ідеологічне розуміння методології дісталося сучасній пострадянській лінгвістиці у спадщину від тоталітарного минулого і кваліфікується мною як найменш наукове. Пафосом ідеологічного протистояння перейняті не тільки роботи з методології радянського періоду (Є. Міллер, Г. Мартинович), але іноді і пострадянські, наприклад, колективна монографія «Методологические основы новых направлений в мировом языкознании» (Київ,1992). Тут методологією називається ідеологічне, часом політичне підгрунтя процесу наукового пізнання, а часом і будь-якого типу діяльності взагалі.

Дуже часто поняття методологічних основ лінгвістичного дослідження підміняється поняттям його теоретичних основ. У цих випадках у ранг методологій зводяться окремі теорії. Так, у роботах лінгвістів можна зустріти вислови про генеративно-трансформаційну методологію, методологію лінгвістичної відносності, дескриптивну, біхевіористську методології (Г. Яворська, Т. Харитонова), когнітивну (В. Петров), або судження про специфічні методології глоссематики, структуралізму, загальної теорії систем (Ж. Піаже, Е. Юдін), теорії мовних актів, теорії мовної діяльності, теорії комунікації. Частіше усього теоретична типологія методологічних підходів змішує методологію з методикою, застосовуваної (часто ad hoc) для підтвердження тієї або іншої теорії. Так, методологічні риси можуть приписуватися навіть окремим методичним прийомам або конструктам, таким як принцип достатності, квантитативний аналіз або дискурс, уведення яких у науковий ужиток кваліфікується як епізод методологічного перевороту (П. Паршин).

Дуже поширеним різновидом методологічної типології є також історичне розуміння методології, що походить до кунівського принципу зміни наукових парадигм у часі. Таке розуміння найбільше властиве метафізично орієнтованим лінгвістам і філософам мови, оскільки передбачає наявність на кожному етапі розвитку науки (як цілісного культурного феномена) єдиної і єдиної парадигми. Розходження в подібних трактуваннях стосуються, як правило, тільки кількості парадигм, а звідси — і способу переходу від однієї до іншої. Якщо таких парадигм усього дві, то їхня зміна становить коливання маятника або сходження по гегелівській тріаді (П. Паршин), якщо їх три, то вони змінюють одна одну по колу (Д. Руденко), якщо це безкінечна множина, то вони просто замінюють одна одну (Т. Кун).

Іноді можна зустріти аналіз методологічних підходів, типологізований за етнічним або етнополітичним принципом (американський структуралізм, англійський емпіризм, французький функціоналізм, радянська лінгвістика) (С. Магала, А. Хайнц, Лінгвістичний енциклопедичний словник) або за близьким до нього теоретико-географічним принципом однозначної прив’язки методології до тієї або іншої школи (методологія Казанської, Лондонської, Женевської, Львівсько-Варшавської шкіл, Празького, Копенгагенського, Віденського гуртків і под.), хоча майже завжди до подібних шкіл входять учені різноманітної методологічної орієнтації.

Але головна проблема, якої я як лінгвіст хотів би торкнутися у цій статті, це виявлення шляхів послідовного застосування основ функціональної методології до дослідження конкретних аспектів мовної діяльності. Виходячи з функціонально-прагматичного розуміння методології, я розглядаю методологію як сукупність трьох проблемних блоків — онтологічного, гносеологічного і власне методичного. Методологічне дослідження лінгвістики полягає у вирішенні проблеми онтичних властивостей об’єкта дослідження, тобто у відповіді на запитання: що є об’єктом дослідження лінгвістики і які його головні сутнісні параметри і характеристики (1), яка сутність зв’язку між об’єктом дослідження і власною гносеологічною позицією лінгвіста (2) і як пов’язуються перші два аспекти з характером і способом використання у ході лінгвістичного дослідження тих чи інших наукових методик (3). Базуючись на ідеї єдності цих трьох критеріїв, спробую схематично зобразити цілісну методологічну типологію лінгвістичних поглядів та вказати місце у ній функціонально-прагматичної лінгвістики.

2. Типологізація лінгвістичних методологій (1): онтологія смислу

Поєднавши ці два критерії, я припустив, що на початок ХХI століття в якості самостійних і співіснуючих оформилися чотири онтологічних типи лінгвістичних методологій: метафізика (апріорно-об’єктивістська методологія), феноменалізм (апостеріорно-об’єктивістська методологія), індивідуалізм (апріорно-менталістська методологія) і функціоналізм (апостеріорно-менталістська методологія). П’ята позиція — нейтралістська (постмодерністська) — тільки починає оформлюватися і не має ще позитивної програми (вона є принципово негативістською, апофатичною). Тому у лінгвістиці вона має лише спорадичні прояви. Їй я присвятив уже декілька робіт (див. К проблеме смысла в функциональном прагматизме: субъект и объект лингвофилософского познания (I) // Studia methodologica, Тернопiль, 1999, Вип.6, c. 3-18; (II) // Studia methodologica, Тернопiль, 2000, Вип.7, c. 3-23; Постмодернизм: эпоха, философская мысль или направление в искусстве? // Zagadnienia rodzajów literackich, Tom XLIII, zesz. 1-2 (85-86), Łódź 2000, s. 159-177; Metodologia – Epistemologia – Ontologia. Lingwistyczne rozważania o pragmatyzmie funkcjonalnym // Rozważania metodologiczne. Język – Literatura – Teatr, Warszawa 2000, s.75-102), але серйозний аналіз цього типу методології ще попереду.

Проте метафізика має й реалістичне крило. Тут факт набуваї перш за все формально-тілесних обрисів, хоча й продовжує бути об’єктивним (незалежним від людського досвіду) явищем, більше того, явищем, яке у той чи інший спосіб пов’язується з певною об’єктивною сутністю. Відверті абстрактні об’єкти у реалізмі поступаються місцем прихованим абстракціям, таким як «конкретний предмет» (сингуляризм, реїзм) чи «елемент» (атомізм), ніби слово, морфема чи звук [а] не є такою ж абстракцією, як клас, значення, поняття чи модель. Щоправда, на відміну від ідеалістів, реалісти пересувають акцент зі значення на форму мовного явища, та з мовної системи (компетенції) — на мовлення (реалізацію). Крім того вирішальним чинноком кваліфікації мовної одиниці у них стає не ноуменальна суть (= інваріантна тотожність), а формальна подібність, генетична спорідненість чи структурна залежність цілого від складових форми.

До цього відгалуження метафізики я відношу продовжувачів традицій молодограматизму, граматичного формалізму, Ленінградської фонологічної школи, частину дескриптивістів (зокрема тих, які, застосовуючи дистрибутивний аналіз, оперували категоріями інваріантної одиниці та системності мови), а також багатьох представників т.зв. аналітичної лінгвістики. Філософські корені даної течії ідуть від античних матеріалістів, середньовічного номіналізму, механіцизму XVII століття, англійського емпіризму і французького сенсуалізму, емпіричного позитивізму та вульгарного матеріалізму XIX століття, поміркованого біхевіоризму, критичного реалізму та діалектичного матеріалізму ХХ століття.

До вказаного типу методології можна віднести погляди найбільш радикальної частини дескриптивізму та аналітичної лінгвістики, що перебувала чи перебуває під впливом біхевіоризму, рефлексології та епіфеноменалізму. На відміну від інших наук, у лінгвістиці цей напрямок не дуже поширений, оскільки мова вимушено поєднується з поняттям сенсу, значення, змісту, смислу тощо, які елімінуються у феноменалізмі, або ж редукуються до їхнього фізичного субстрату. Щоправда кінець ХХ століття зробив «приємний подарунок» цьому напрямкові у формі віртуальної реальності, яка, є ілюзією смислу, втіленою у чисто фізичну форму знаків комп’ютерної мови, які у свою чергу зводяться до електричних сигналів та нейрофізіологічних сигналів. Таким чином феноменалістична методологія здобула собі поповнення у вигляді елімінативізму та конекціонізму, а відтак набула «другого дихання»..

До індивідуалістично орієнтованих лінгвістів я б відніс усіх тих, хто прямо чи завуальовано твердить про індивідуальний (творчий чи вроджений) характер мовної здатності, незалежний ні від предметного, ні від комунікативного досвіду особистості. Найчастіше це теоретики окремих семантичних чи синтаксичних актів мовлення, теоретики мовних когнітивних станів та індивідуально-чуттєвого виміру мовних ситуацій. Сюди можна було б віднести декотрих послідовників методологічної лінії шкіл К. Фосслера, О. Єсперсена, Е. Сепіра, Л. Теньєра, частину представників генеративістики, прагмалінгвістики, когнітивної лінгвістики, теорії дискурсу. Підстави даної методології були частково визначені Р. Декартом та логіками Пор-Рояля (у тій частині, де раціональна довільність дозволяє вільно інтерпретувати факти та будувати теорії ad hoc), індивідуалістичною філософією І. Фіхте, естетичною програмою Б. Кроче. персоналістами, екзистенціалістами, критиками науки (теорія проліферизму П. Фейєрабенда) та теоретиками постмодернізму (Р. Рорті, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз).

Послідовно застосовуючи ідею І. Канта про дуалізм трансцендентального пізнання і чуттєвого споглядання, можна висунути гіпотезу про принципово функціональний характер смислів, породжуваних людською свідомістю: з одного боку, вони мають відношення до поля чуттєвості, до фактів наявного буття, а з іншого, — до системи інваріантних трансцендентальних знань (детальніше про це див. О. Лещак Языковая деятельность, Тернопіль,1996). Звідси двоїстий характер нейродинамічних реакцій людського мозку — утворення предикативного прилягання уже існуючих смислів (утворення мисленнєвого континууму) і субститутивне зіставлення, виділення та дискретизація нових смислів із їхнім наступним зберіганням у пам’яті. Ці процеси лежить в основі розумових семіотичних операцій генералізації, тобто категоризації одиничних фактуальних знань про світ у поняття і референції, тобто пошуку в сфері актуального буття фактів, що конкретизують поняття. У будь-якому випадку, усякий людський смисл становить функцію, відношення між сферою інваріантних знань і сферою актуального буття. Визнання психічної реальності інваріантних смислів, що перебувають у психіці-свідомості в модусі спокою (модусі небуття), поряд із наявністю величезної кількості фактуальних смислів, що виникають у моменти психічної активності (у модусі прояву буття) — яскрава методологічна риса теорій категоризуючого типу, що відрізняє їх від референціальних теорій, які визнають лише реальність фактуальних смислів. До першого типу я б відніс функціональні і метафізичні теорії, до другого — феноменалістичні і індивідуалістичні теорії.

З погляду джерела бази даних і основного дослідницького прийому функціональне лінгвістичне дослідження визначається мною в методологічному відношенні як дедуктивний процес. Я говорю про індукцію і дедукцію як про методологічні засади організації наукового пізнання, при яких дослідник або намагається виявити смисл у фактах, для чого використовує широкий арсенал описових методик (методологічна індукція), або ж намагається висунути цілісну несупротивну гіпотезу, яка б покривала максимальну кількість фактів (методологічна дедукція). У цьому сенсі індуктивні теорії є описовими, а дедуктивні — пояснювальними (В. Абаєв, О. Кибрик). З погляду взаємного співвіднесення знань і фактів у процесі теоретичного пізнання всі методики лінгвістичного дослідження я поділяю на фактуальні та спекулятивні. Фактуальними є методики феноменалістичного опису і функціоналістського пояснення фактів, оскільки перші зводять процес пізнання до опису фактів (феноменів), а другі розуміють процес пізнання як породження смислів, строго верифікованих або фальсифікованих науковими фактами. Обидва типи методик орієнтовані на суцільну вибірку даних, тобто не виключають із дослідження жодних фактів. Феномен, якщо він зафіксований у такому дослідженні як науковий факт, не може бути проігноровано. Йому повинне бути знайдене місце серед інших фактів. Наявність деякого наукового факту в таких теоріях може вплинути на зміну її понять і аксіом. На противагу фактуальним (апостеріорним) спекулятивні (логістичні та інтуїтивні) методики — це методики апріорні. Вербальний факт у них не настільки істотний. Він цілком підпорядкований засадам. Це можуть бути як індивідуально-суб’єктивні засади смислотворення, так і універсально-об’єктивні принципи, що постулюються у ході набуття смислу ззовні. Перші характерні для суб’єктивістсько-апріорних теорій, на зразок екзистенціональних, раціоналістських чи когнітивних, а другі більш властиві феноменологічним, герменевтичним, структуралістським теоріям. Обидва типи методик побудовані на вибірковому підході до фактів. Апріорізм метафізичних методик закладений у самій ідеї явленості сутності й очевидності істини, що осягається інтуїтивно (у ейдетичних, ірраціональних, герменевтичних теоріях) або ж в ідеї телеологічної необхідності виявлення істини в ході структурного чи формального опису системи (у системних аналітичних теоріях). Звичайно такими методиками досліджуються замкнуті семіотичні системи, штучні і формалізовані мови, а також нормалізовані і кодифіковані форми мови (наприклад, літературна мова), досліджуючи які можна абстрагуватися як від соціальної чи формальної розмаїтості фактів, так і від їхньої суб’єктної різнорідності.

Функціональне розуміння методики лінгвістичного дослідження повинно враховувати те, що, з одного боку, науковий факт (як елемент теорії) є породженням предметно-розумової теоретизуючої діяльності і сам по собі не є істиною, а з іншого, — те, що теорія не може ігнорувати породжені нею ж факти і бути побудованою на самих лише спекулятивних засадах.

5. Пролегомени до функціонально-прагматичної семіотики та лінгвістики

Не можна змішувати функції свідомості і функції мови, які вони виконують щодо смислу. Лише психіка-свідомість і психіка-мислення можуть розглядатися як смислотвірні функції. Мова ж (за усієї її активної участі в процесі смислотворення) виконує лише семіотичну функцію, тобто експресивну (фіксації і вираження смислу у формі і за допомогою мовних знаків) і комунікативну (досягнення вербального порозуміння та інтерсуб’єктної сигнальної взаємодії). Одним із центральних гносеологічних питань є питання розуміння сутності онто- і філогенезу смислу (у т.ч. і мовного) у різних методологіях. Піддавши аналізу розуміння цієї проблеми в феноменалістській, метафізичній і індивідуалістичній методологіях, я прийшов до висновку, що специфічно функціональним і прагматичним є розуміння філогенезу смислу як одного з проявів онтогенетичного розвитку смислу.

Вербальний знак є семіотичною функцією, відношенням між предметно-розумовою і предметно-комунікативною діяльністю. Одним джерелом походження знака є пізнавальна діяльність суспільного індивіда, а другим — його сигнальне спілкування з іншими членами цього ж соціуму. Тому в будь-якому мовному знаку наявні дві інформації — інформація про об’єкт номінації та інформація про комунікативні засоби сигналізації. Це стосується як мовленнєвих знаків, так і мовних. І одні, і другі є смисловими функціями. І від одних, і від других слід відрізняти когнітивні поняття як невербальні функції і власне фізичні функції, якими є сигнали.

Крім вербальних сигналів звичайно виділяють ще й інші, які прямо не стосуються мовної діяльності. Це символи культури (твори мистецтва, ритуальні предмети і под. фізичні об’єкти), сліди, ознаки (мимовільні наслідки діяльності живих істот або відчутні результати природних процесів, освоєні людиною у якості сигналів) і симптоми (природні наслідки фізичних, фізіологічних, емоційних і ін. станів живих організмів).

Для вирішення проблеми неізомофності структур мовних і мовленнєвих знаків необхідно чітко усвідомити собі функції складових цих структур. Виходячи з функціонального онтологічного і гносеологічного розуміння смислу, я пропоную власне трактування структури вербального знака. Обидві сторони вербального знака виконують спільно функцію означаючого стосовно деякого невербального смислового явища — інваріантного або фактуального. Слідуючи логіці функціоналізму, знак заміщує в комунікативній діяльності елементи людської інваріантної картини світу або актуального мисленнєвого стану, а не власне елементи самого цього світу. Знак — є знак розуміння, бачення світу, знак знання про світ, знак «суб’єктивної дійсності», але такої «суб’єктивної», що виникає в ході спільнолюдської, соціально детермінованої предметно-розумової діяльності.

Крім цього, мовленнєвий знак покликаний підготувати сприйняття даного відтинку мовлення іншою людиною, для чого він (знак) повинен бути переведений із фонетичного (психофізіологічного) стану у фізичний — у форму сигналу. Тому двобічність мовленнєвого знака зовсім інша, ніж двобічність мовного знака. Планом вираження мовленнєвого знака, у силу зазначених причин, слід вважати деякий психофізіологічний (фонетичний) ланцюжок, тоді як уся інша інформація — лексична, словотворча, морфологічна, синтагматична, синтаксична і стилістична — повинна бути нероздільно віднесена на рахунок плану змісту мовленнєвого знака.

Цілком інакше бачиться нам у світлі функціональної методології семіотична структура мовного знака. Тут, навпаки, тільки лексичне значення може бути віднесене до плану змісту, а уся інша інформація граматичного, епідигматичного, а також і фонематичного характеру комплексно становить собою його план вираження. Це відбувається через системність і віртуальність (інваріантність) мовного знака. Як понятійні смисли, так і фізичні сигнали не входять у структуру вербального знака. Знак з обох своїх сторін не тільки психічний, але й семіотичний.

Одним з центральних положень функціональної методології у лінгвістиці є послідовне і осмислене розведення сфери інваріантних вербальних смислів — мови (la langue, мовної системи), сфери фактуальних вербалізованих смислів — мовлення (parole, мовленнєвих творів, мовного матеріалу) і власне процесуально-оперативної сфери породження перших і других смислів — мовленнєвої діяльності (що суміщує як процеси породження мовних одиниць — знакотворення, так і процеси породження мовленнєвих одиниць — мовленнєтворення).

Так, у силу необхідності збереження в мові інформації про номінативні можливості мовної діяльності, тобто про те, як повідомити партнера по комунікації про той або інший інваріантний смисл як елемент нашої картини світу (нашої психіки-свідомості), у мові утворюється в якості самостійної функції система знаків — інформаційна база мови. У силу необхідності узгодження комунікативних дій і упорядкованості мовної діяльності виникає система правил і моделей утворення мовлення і моделей утворення мовленнєвих знаків — внутрішня форма мови. Таким чином, і з боку внутрішнього устрою мова становить собою двостороннє, функціональне утворення, кожна зі сторін якого звернена у позамовну сферу: інформаційна база — у сферу психіки-свідомості (пам’яті), а внутрішня форма — через мовленнєву діяльність — у сферу мовлення і, далі, у перцептивну сферу сигнальної комунікації.

Мовленнєва діяльність також у структурному відношенні є функціональним двостороннім процесом. У силу своєї одночасної спрямованості у сферу мови й у сферу мовлення, мовна діяльність містить у собі процеси знакотворения і мовленнєтворення. Знакотворення, звернене у сферу мови, але здійснюється для і під час мовленнєтворення (положення І. Торопцева). Воно також є функціонально двостороннім процесом. З одного боку, — це мотиваційні кроки, а з іншого, — чисто матеріалізаційні, формалізуючі дії. У свою чергу, мовленнєтворення як семіотична діяльність, що опосредковує психомисленнєві і предметно-комунікативні дії, розпадається на внутрішнє і зовнішнє. Зовнішнє мовленнєтворення, у свою чергу, також функціонально двостороннє. Воно містить у собі процеси переводу психомисленнєвої інтенції у семантично-синтаксичне мовлення (синтаксування) а також процеси переводу семантично-синтаксичних мовленнєвих структур у фонетичні або графічні ланцюжки (фонація і графічне оформлення).

Одним з центральних понять функціональної типології методологічних напрямків є поняття множинності та каузативної (соціально-комунікативної) детермінованості самих цих напрямків. Методологічні течії не зникають, не змінюють одна одну, а переходять від одного філософа мови чи вченого до іншого. Новизна методологічного підходу завжди відносна. Новий напрямок ніколи не виникає на голому місці. Йому передувала творча праця багатьох поколінь попередників, які поступово розхитували традицію (чи традиції) і готували науковців до сприйняття іншого погляду на об’єкт дослідження та способи його пізнання. Проте масове захоплення якимсь з методологічних напрямків є лише «модою» на нього та зовсім не означає його вірність, більшу життєвість та напевно не свідчить про загибель інших підходів. Просто вони на якийсь час відходять «у тінь» та накопичують критичний матеріал на пануючу методологічну течію. Втім, таке «панування» ніколи не буває абсолютним. Те, що у Радянському Союзі панувала марксистсько-ленінська ідеологія та діалектико-матеріалістична методологія зовсім не означає, що тут не існувало методологічне протистояння. Таке протистояння було навіть у межах самого марксизму.

Чи говорить будь-яка теоретична розбіжність у поглядах лінгвістів про різницю в методології? Аж ніяк. Теоретичні суперечки між представниками різних шкіл відомі історії мовознавства з античних часів. Але далеко не завжди методологічна ситуація в лінгвістиці (а також і у гуманітарному пізнанні в цілому) була тетрихотомічною (чотиричленною) як зараз. За усієї відмінності поглядів стоїків, платоніків, александрійців, піфагорійців і елеатів, за усієї різниці теорій Демокріта, Геракліта, Платона й Аристотеля, — усі вони стояли на одній і тій же методологічній позиції, що із сучасної точки зору можна було б назвати загальнометафізичною, тобто такою, де ще не розділилися майбутні ідеалісти (продовжувачі ідей Платона, стоїків, теорії фюсей перетвореної в середньовічний реалізм) і майбутні реалісти (продовжувачі ідей Демокріта і Геракліта, Арістотеля, теорії тесей, що в середньовіччі розвинулась у номіналізм). Суперечки ж між аналогістами й аномалістами і зовсім внутрішньокатегоріальні. Одні тяжіли до системності і логічності, другі — до фактуалізму й сенсуалізму. Ця традиція збереглася і після, у середньовіччі, коли вже чітко диференціювалися два методологічних струмені — реалізм (есенціалізм) і номіналізм (емпіризм). Так, у межах кожної з методологій були свої «логіки», «раціоналісти» і свої «аномалісти», «ірраціоналісти». Наприклад, у середньовічному реалізмі була ірраціоналістична гілка, що виходила з вчення Блаженного Августина і Дунса Скота, продовжена потім у феноменології й екзистенціалізмі, а також логічна гілка, що йшла від Фоми Аквінського через лейбніцівську монадологію до гегельянства, марксизму і структуралізму. Так само в межах номіналізму були представники чисто сенсуалістичного (ірраціонального, природно-стихійного, організмічного, фізіологічного) розуміння множинності світу (гілка, що йде від Р. Бекона і В. Оккама через Д. Юма до емпіріокритицистів) і представники порівняльно-логічного розуміння світового скупчення фактів (гілка П. Абеляр — Р. Декарт — Б. Спіноза — Дж. Локк — Е. Кондільяк — О. Конт, Г. Спенсер, Дж. C. Мілль — біхевіоризм, аналітизм).

Було би помилкою думати, що в античності не здійснювалися ніякі спроби вийти за межі методологічної об’єктивістської дихотомії. Такі спроби робили, з одного боку, скептики і софісти (у бік функціоналізму та індивідуалізму), а з іншого, — кініки (у бік індивідуалізму). І хоча дехто з функціоналистів вважає, що попередником функціоналізму був софіст Протагор із його представленням людини мірою речей, проте власне суб’єктивна парадигма виникла набагато пізніше як реакція на протистояння реалізму і номіналізму в методології Р. Декарта. І М. Хайдеггер і М. Вартофський вважають саме Декарта з його покладанням людини в основу онтології буття істинним руйнівником методологічної дихотомії його часу. Його послідовники — Арно, Ніколь, Лансло (хоча й самі були об’єктивістами) стали передвісниками нової суб’єктивно-раціоналістичної лінгвістики, що з’явилася тільки наприкінці XIX — на початку XX століть. Вона пройшла шлях від логічного позитивізму Віденського гуртка до трансформаційної граматики Н.  А. Хомського, когнітивних конструкцій Дж.Лакоффа до деконструкцій М. Фуко та Ж. Дерріди.

До речі, першим, хто однозначно заявив про виникнення нового, трихотомічного стану у філософії (і, зокрема, в онтології), був Е. Б. де Кондільяк, який рішуче виступив із емпірико-сенсуалістичних позицій як проти реалізму Г. В. Лейбніца, так і проти соліптичного раціоналізму Р. Декарта. Ще чіткіше цю трихотомію вже наприкінці XVIII століття визначив І. Кант, який з менталістських позицій відкинув і емпіричну (сенсуалістичну) формулу гносеології Локка, і спекулятивно-метафізичну гносеологічну формулу Лейбніца-Вольфа. Він же став і власне творцем четвертої парадигми — критично-прагматичної, в основу якої лягла ідея про неодмінне сполучення та взаємне узалежнення в межах суб’єктивно-менталістичного розуміння смислу двох начал — чуттєвого і трансцендентального. Тим самим на передній план висувалася ідея суб’єкта, чиє пізнання детерміноване природою як його можливим досвідом. Таке розуміння досвідного суб’єкта прямо суперечило ідеї т.зв. картезіанського суб’єкта з його соліпсизмом і вродженими ідеями. Саме кантіанська ідея природи як можливого досвіду людської свідомості дозволила згодом побудувати послідовну соціально-психологічну і діяльнісну теорію мови.

Уважно проаналізувавши окремі теоретичні положення сучасних лінгвістичних теорій, можна знайти в них подекуди більше спільного не у однієї з одною, а з лінгвофілософськими поглядами, що панували (чи просто виникли) у далекому минулому. Таку методологічну спадкоємність звичайно затушовують, хоча факти ці досить відомі. Так, не секрет, що платонівсько-лейбніцівська ідеалістична традиція була втілена у лінгвістиці В.фон Гумбольдта, у філософії Г.Гегеля (та, пізніше, К.Маркса), історіософії І.Гердера, психології І.Гербарта і Х.Вольфа і природознавстві К.Ліннея і Ч.Дарвіна. Через них метафізичні ідеї перейшли до Р.Раска (вплив Ліннея), А.Шлейхера (вплив Гегеля і Дарвіна) й Х.Штейнталя (вплив Гумбольдта). Вплив же названих філософів, психологів і лінгвістів на гештальтпсихологію, неореалізм, структуралізм (особливо на глоссематику), герменевтику, соціологічні напрямки та на радянську лінгвістику (особливо Московську школу), мабуть, ні в кого не викличе сумніву. Настільки ж чітко проглядається спадкоємність у метафізичному реалізмі та феноменалізмі. Локківський і гоббсівський емпіризм і юмівський сенсуалістичний скептицизм, посилені механіцизмом і матеріалізмом XVIII століття після повороту від стихії романтизму початку XIX століття до природознавства, набули потужного розвитку у філософських роботах О. Конта, Дж. Мілля і Г. Спенсера, а також у психології і нейрофізіології (Брока, Вундт), що у кінці ХIХ століття оформилося у молодограматичну течію. Після нетривалого періоду ірраціоналістичного реваншу реалізму на переломі століть, знову посилюється експериментально-емпіричний напрям у гуманістиці (особливо у психології — рефлексологія, біхевіоризм та у лінгвістиці). Тут, у першу чергу, це американський дескриптивізм (Л. Блумфілд, З. Херріс, Ч. Морріс з його описовою індуктивною версією лінгвістики на основі структур мовної поведінки типу «стимул — реакція». У радянській лінгвістиці емпірична методологія найглибше вкорінилася у фонології Ленінградської школи. Реальне проникнення в лінгвістику індивідуалізму почалося з відходу К. Фосслера і Е. Сепіра від емпіричного позитивізму, а О. Єсперсена — від реалізму. Посилений філософськими роботами представників аналітичної філософії, раціоналістичний індивідуалізм максимально втілився у теоріях породження мови Л. Теньєра і Н. Хомського, у генеративістиці, теорії мовленнєвих актів, теорії дискурсу, теорії когнитивних станів (теорії фреймів). Значної філософської допомоги індивідуалістична методологія у гуманістиці отримала від екзистенціалізму та постмодерністських деконструкцій.

Функціональним з методологічної точки зору лінгвістичним теоріям Ф. де Соссюра (за версією «Записок із загальної лінгвістики»), Я. Бодуена де Куртене, В. Матезіуса, М. Трубецького, С. Карцевського, І. Торопцева, соціально-психологічним діяльнісним теоріям Л. Виготського, Е. Фромма і В. Франкла передували саме ідеї Сократа, Протагора, середньовічних номіналістів та Р. Декарта. Проте прямим попередником функціонального прагматизму слід вважати, звичайно ж Іммануїла Канта. Сучасний лінгвістичний функціоналізм маневрує поміж емпіричним фактуалізмом, когнітивістським індивідуалізмом та метафізикою. Саме тому є необхідність чітко вказати не лише на типологічні риси функціоналізму, але й на його джерела.

Найбільш істотним моментом, що принципово відрізняє прагматизм від логічного позитивізму, на нашу думку, є послідовний емпіричний апостеріоризм. Так само, як і у функціоналізмі, усі наші знання про дійсність, тобто всі смисли й істини носять двобічній характер, інакше кажучи, характер функції, відношення предметної діяльності і спілкування-свідомості. Це завжди підкреслював В.Джемс: «Наш розум ... стиснутий між гранями, які створюють явища чуттєвого світу, з одного боку, і розумові, ідеальні відношення — з іншого. Наші ідеї під загрозою постійних помилок і непослідовностей повинні погоджуватися з дійсністю...» (Джемс,1995:105) або «Прагматист скоріше навіть, ніж хто-небудь інший, відчуває себе ніби між ковадлом усіх капиталізованих істин минулого і молотом фактів навколишнього чуттєвого світу» (там же,116). В іншому місці читаємо: «Утворює річка свої береги чи ж, навпаки, береги утворюють річку? Людина більше ходить правою ногою чи лівою? Так само неможливо відокремити в розвитку нашого пізнання об’єктивний чинник від чинника суб’єктивного» (Джемс,1995:124). Показово, що Джемс виводить поняття про істинність винятково у сферу свідомості. Предметна діяльність (у тому числі сенсорне сприйняття дійсності), за Джемсом, ніяк не співвідноситься з поняттям про істинність: «Відчуття примусово нав’язуються нам, приходячи невідомо звіди (очевидно мова йде про чистий неусвідомлюваний біологізм відчуттів — О.Л.). Ми майже не маємо ніякого контролю над їхньою природою, порядком, кількістю. Вони не істинні, не помилкові, вони просто є. Істинним або помилковим може бути тільки те, що ми говоримо (і думаємо — О.Л.) про них, тільки імена, що ми їм даємо, наші теорії про їхнє походження, їхню сутність і їхні відношення» (Джемс,1995:120-121). Визнання відчуттів даністю нашого пізнання, безвідносною до поняття істини, максимально об’єктивізує пізнання. При усіх розбіжностях у методологічних питаннях між Джемсом і Виготським, останній принципово аналогічно мислив сутність пізнавального процесу як двосторонньої функції співвідношення трансцендентального (понятійного) і емпіричного (предметного): «Центральний факт нашої психології — факт опосередкування... Внутрішній бік опосередкування відкривається у подвійній функції знака: 1) спілкування, 2) узагальнення» (Виготський,1982:166). Така ж позиція К.Поппера, якого я вважаю до певної міри продовжувачем прагматичної методології: «... дуалізм фактів і рішень, на мою думку, є основним. Факти як такі позбавлені змісту, вони можуть його набути лише через наші рішення» (Поппер,1994:302).

На відміну від махіста П. Юшкевича, який помилково приписував прагматизмові примат свободи волі в гносеології, метафізик (інтуїтивіст) М. Ебер цілком правильно відмежував прагматизм від волюнтаризму: «...прагматизм не бере волюнтаристичну метафізику за вихідну точку, інакше це було б апріорністю настільки ж неспроможною, як у неогегельянців» (Эбер,1995:187). Проте у питанні про свободу волі в теоріях Джемса і Шіллера виявляються деякі розбіжності. Джемс постійно підкреслює каузальність прагматизму, Шіллер же допускає в прагматизмі елементи волюнтаризму.

Активна і чільна роль людської свідомості в пізнавальному процесі підкреслювалася і Львом Виготським: «Активне пристосування людини до середовища, зміна природи людиною не можуть грунтуватися на сигналізації, що пасивно відбиває природні зв’язки усіх можливих агентів. Воно вимагає активного замикання такого роду зв’язків, що неможливі при чисто натуральному, тобто заснованому на природному сполученні агентів, типі поведінки. Людина вводить штучні стимули, сигніфікує поведінку і за допомогою знаків створює, впливаючи ззовні, нові зв’язки у мозку» (Выготський,1983:80), «Свідомість ніби стрибками прямує за природою, із пропусками і прогалинами. Психіка вибирає стійкі точки дійсності серед загального руху... Вони є арками добору, решетом, що проціджує світ і змінює його так, щоб можна було діяти» (Виготський,1982:347). Аналогічно на суб’єктивістській методологічній основі вирішує це питання і К. Поппер: «...хоча історія позбавлена змісту, ми можемо надати їй зміст... саме ми вводимо мету і зміст в історію» (Поппер,1994:302). Визнання активності людської свідомості як у пізнанні, так і у процесі практичної життєдіяльності, а також суто людського (суб’єктного) характеру пізнання та знання є центральний гуманістичний (антропоцентричний) пункт методології прагматизму.

Ідеї Канта, незважаючи на певну критику з боку прагматистів, усе ж повинні бути визнані базовими для даної течії (про це ж пише М.Ебер у критичному розборі джерел прагматизму; див. Эбер,1995:198-199). Найбільший вплив на прагматизм зробили саме кантівські ідеї специфічності людського пізнання і домінування понятійного пізнання над почуттєвим у функціональній дихотомії «предметна діяльність // мислення-спілкування». Зокрема, І.Кант відзначав однозначно двосторонній, функціональний характер пізнавальної діяльності: «Ні поняття без деяким чином відповідного їм споглядання, ні споглядання без понять не можуть дати знання» (Кант,1964:154).

Саме ці думки найчастіше зустрічаються і найбільш скрупульозно розглядаються в роботах прагматистів. Ідея антропоцентризму найяскравіше подана в понятті т.зв «гуманізму» (як версії прагматизму) у Ф.К.С. Шіллера: «Гуманізм полягає просто в розумінні того, що проблема філософії ставиться перед людськими істотами, які намагаються осягнути своїм людським розумом форму людського досвіду» (див. Эбер,1995:177).

Подібні думки висловлював і Джемс: «Той факт, що вони (відчуття — О.Л.) існують, лежить, зрозуміло, поза нашим контролем. Але від наших особистих інтересів залежить, на які з них ми звертаємо увагу, які ми помічаємо і на яких ми наполягаємо в наших висновках. І в залежності від того, на чому ми робимо акцент, утворюються зовсім різні формулювання істини. Ми по-різному читаємо ті самі факти» (Джемс,1995:121); «Ми беремо наші сприйняття внутрішніх відношень і координуємо їх по своїй сваволі. Ми їх розташовуємо в ті або інші ряди, класифікуємо тим або іншим способом, розглядаємо то одне з них, то інше як основне...» (там же,122); «Тому що... істина не є дійсність, а тільки наше уявлення про дійсність, вона міститиме в собі людські елементи» (там же,124); «Ми не в змозі виділити, виполоти те, що додає до дійсності людина» (там же,126) і, нарешті, «Як у своєму пізнавальному, так і у своєму практичному житті ми є творці... Світ стоїть перед нами гнучкий і пластичний, очікуючи останнього дотику наших рук» (там же,127).

Останні висловлювання, а також цілий ряд подібних, у яких підкреслюється «сваволя» наших ментальних дій, можуть скласти враження соліпсичних декларацій, якщо їх розглядати ізольовано від усієї системи прагматизму В. Джемса. Однак, з огляду на апостеріорно-емпіричну основу суб’єктивізму прагматистів, дані положення слід трактувати у сенсі множинності істин і їхньої можливої неадекватності дійсності, а не в буквальному значенні довільності. Людське пізнання дійсно припускає дуже високий ступінь сваволі, однак ця сваволя має досить чітко окреслені межі — наші сенсорні здатності та нашу комунікативну спрямованість. «Усі наші істини — це переконання щодо «Дійсності»; у будь-якому окремому переконанні ця дійсність виступає як щось незалежне, як щось знаходжуване, а не виготовлене» (там же,120). Ідея апостеріорності людського трансцендентального (понятійного) пізнання у прагматистів також виходить з теорії Канта: «... для нас можливе апріорне пізнання тільки предметів можливого досвіду» (Кант,1964:214) і «... самий внутрішній досвід можливий тільки опосередковано і тільки за допомогою зовнішнього досвіду» (там же, 288).

Практично то ж саме говорить і відомий психолог Віктор Е. Франкл: «Ми знаємо, чому будь-яке пізнання найвищою мірою суб’єктно обумовлене. Будь-який зміст апріорі становить собою деякий сектор із предметної області. Про органи чуття нам, наприклад, відомо, що їм властива фільтруюча функція: сенсорний орган завжди настроєний на визначену частоту специфічної енергії цього органа. Але і цілісний організм творить його середовище, що володіє видовою специфікою. Будь-яке середовище, таким чином, є одним з аспектів світу, а кожний із цих аспектів відібрано із усього багатства світу. Нам важливо тепер показати, що вся обумовленість, уся суб’єктивність і відносність пізнання поширюється лише на те, що було відібрано в процесі пізнання, але ні в якому разі не на те, із чого робиться цей вибір. Іншими словами: усяке пізнання селективне, але не продуктивне; воно ніколи не створює світ, навіть середовище, але воно лише постійно їх фільтрує» (Франкл,1990:110) [виділення моє — О.Л.]. В іншому місці у того ж Франкла зустрічаємо положення «Смисл повинен бути знайдений, але не може бути створений» (там же,38), що ні в якому разі не може бути тлумачене метафізично, але слід розуміти саме через призму двосторонньої природи смислу як функції, як відношення спілкування-мислення і предметної діяльності.

Сам В. Джемс вважав одним із центральних протиріч, що існують між прагматизмом і реалізмом, положення про те, чи істина одинична і кінцева, чи ж вона множинна і мінлива: «Суть справи в тому, що для раціоналізму дійсність уже готова і закінчена від віку, тим часом як для прагматизму вона усе ще в процесі свого утворення й очікує свого завершення почасти і від майбутнього» (Джемс,1995:127). У Поппера ця думка висловлена так: «Слід звикнути до думки, що наука не є «сукупністю знань», але є система гіпотез, тобто здогадів, які неможливо обгрунтувати, які, однак, ми використовуємо, поки вони не закріплюються практично і про які ми ніколи не зможемо говорити з упевненістю, що вони «істинні», «більш-менш ймовірні» або навіть «можливі» (Поппер,1994:317).

Другий, не менш важливий момент прагматичної теорії, що цілком погоджується з функціоналізмом, — це соціальний характер пізнання. Цей момент є явним доказом антисоліпсичної спрямованості прагматизму. Джемс неодноразово підкреслював чинник взаємного спілкування як умову і невід’ємну властивість людського пізнання. Ф.К.С. Шиллер для цього ж використовує поняття гуманізму, тобто загальнолюдськості, притаманності усього, про що говорить прагматизм, усьому людству як роду: «людина як родове поняття є носієм істини,... кожна окрема людина є мірою своєї особливої істини. Звичайно, не всі ці конкретні істини окремих індивідів однаково цінні, корисні, придатні: судження мудреця і судження божевільного далеко не еквівалентні між собою. Як результат соціальної взаємодії з окремих індивідуальних істин виробляється, у процесі пристосування, колективна загальнолюдська істина, — котра також не абсолютна, а зв’язана з обставинами часу і простору і беззупинно змінюється» (цит. за: Юшкевич,1995:214).

Про це ж читаємо й у Джемса: «Коли ідея, що виникає у іншої особи, приводить цю останню не тільки до віри в існування передбачуваної мною реальності, але і до користування такою ідеєю як тимчасовим замінником реальності, викликаючи в цій особі пристосовуючі думки і акти, аналогічні тим, які викликала б сама реальність, тоді ця ідея вірна в єдино розумному сенсі цього слова; вона вірна через вироблені нею конкретні результати, і вірна як для мене, так і для іншої особи» (див. Эбер,1995:235), а також: «У нашому реальному світі бажання індивіда є тільки однією з умов. Адже є ще інші індивіди зі своїми іншими бажаннями, і насамперед треба здобути їхню прихильність. У нашому світі множинного Буття зростає, таким чином, за наявності різноманітних опорів, і тільки, переходячи від компромісу до компромісу, воно стає організованим, набуває поступово того, що можна назвати раціональністю нижчого ступеня» (Джемс,1995:143).

Виготський у продовження задекларованих його попередниками поглядів писав: « Не природа, але суспільство повинно у першу чергу розглядатися як детермінуючий чинник поведінки людини» (Выготский,1983:85).

Основною рисою прагматизму, що відобразилася в самій назві, Кант та його послідовник Ч. С. Пірс вважали безпосередній зв’язок пізнання з повсякденною практикою (тут цілком доречно згадати близьке по суті і по спрямованості думки вчення Т. Котарбіньського — «праксеологію» та діяльнісно орієноване вчення М. Вебера). За Кантом «... чисто спекулятивний доказ не робить ніякого впливу на повсякденний людський розум» (Кант,1964:384), а «синтетичне пізнання чистого розуму в його спекулятивному застосуванні зовсім неможливе» (там же,655). У центрі трактування В. Джемсом назви напрямку «прагматизм» знаходиться ідея практичної користі.

Показово, що, незважаючи на багаторазові наголошення самого Джемса про принципову різницю між життєвою користю й утилітарною вигодою, навіть найдоброзичливіші критики так чи інакше у якості останнього аргументу проти прагматизму наводять докір у вузькому практицизмі, обмеженому повсякденною «низькою» повсякденністю, що виключає високе, духовне (у тому числі релігійне). Найбільше подібна критика процвітала у феноменології з її приматом абсолютної сутності. Навіть Марсель Ебер, що писав про широке розуміння прагматистами поняття користі («...наші вірування, наші ідеї завжди можуть робити яку-небудь корисну дію, якщо тільки приймати слово корисний у повному його значенні, тобто не тільки як матеріальну, відчутну користь, але також і в сенсі користі інтелектуальної (порядок, ясність думки), емоційної (задоволення вірогідністю, винаходом нововведення, витонченим рішенням і т.д.), моральної і т.п., — таким чином, можливо побудувати теорію вірування, як функції такого роду користі. Це саме і роблять прагматисти» (Эбер,1995:170) та у результаті аналізу недоліків прагматизму прийшов до ще більш досконалої його формули («людська природа здатна бачити заради самого процесу бачення, знати заради знання... Немає нічого більш «корисного», як це завдання...» (там же,221), навіть він неодноразово дорікав Джемсові, Шіллерові і Е.Леруа в утилітаризмі.

Термін «прагматика» і термін «функція» у цьому сенсі мають подібну долю. Показовий епізод з інтерв’ю відомої лондонської кутюр’є Вів’єн Вествуд телекомпанії Франс Інтернасьйональ. На запитання «Яка функція моди 1995?» вона відповіла запитанням «А яка взагалі може бути функція прекрасного? І чи виконує прекрасне якусь функцію?» «Функція» так само, як і «прагматика» дуже часто сприймається вузько утилітарно, тобто як «практична побутова вигода» або навіть «фізіологічна користь». Хоча кожний функціонально мислячий вчений або філософ погодиться, що прекрасне (або, точніше, предмети, явища або вчинки, визначені як прекрасні) володіють цілим рядом соціально-психологічних, етико-естетичних, виховних, пізнавальних і інших функцій, тобто мають розгалужену прагматику в суспільному житті індивіда. У цьому методологія прагматизму цілком логічно зближається з методологією функціоналізму через спільне поняття «цінності» (valeur), (введене в лінгвістичну семіотику Ф.де Соссюром), яке цілком заміняє поняття «користі».

Основна помилка критиків прагматизму як теорії змісту-користі в тому, що вони сприйняли прагматизм винятково як метод верифікації гіпотез, як певний прийом епатуючо-нігілістичного епістемологічного характеру. Найбільш одіозним положенням прагматизму вважають визнання істини користю («Ідеї, поняття і теорії — лише інструменти, знаряддя або плани дії. Їхнє значення, відповідно до основної доктрини прагматизму — т.зв. «принципу Пірса», цілком зводиться до можливих практичних наслідків. Відповідно «...істина визначається як корисність...» (Dewey,1957:157) або як працездатність ідеї. «Таке визначення істини є найбільш характерною і найбільш одіозною доктриною прагматизму: успіх абсолютизується і перетворюється не тільки в єдиний критерій істинності ідей, але й у сам зміст поняття істини» (Мельвиль,1983:522). Ідея Дж.Дьюї, процитована вище, неодноразово в тому або іншому виді зустрічається й у інших представників прагматизму. «Істинне, кажучи коротко, це просто лише зручне у способі нашого мислення, подібно до того як «справедливе»— це лише зручне у способі нашої поведінки» (Джемс,1995:111).

Мельвіль у приведеному критичному зауваженні називає одіозністю визнання істини деякого знання користю, яке це знання приносить людині у її предметній діяльності, спілкуванні і мисленні. Очевидно мається на увазі досить поширена в марксизмі як метафізичній течії думка, що істина — це відповідність об’єктивній дійсності («адекватний відбиток об’єкта пізнаючим суб’єктом , відтворення його таким, яким він існує самий по собі, поза і незалежно від людини і її свідомості; об’єктивний зміст почуттєвого, емпіричного досвіду, понять, ідей, суджень, теорій, вчень і цілісної картини світу в діалектиці її розвитку» (Спиркин,1983:226).

Подібна дефініція істини є, на мою думку, не більш, ніж наївна мрія, тому що припускає, як мінімум, незмінність самого об’єкта пізнання, наявність достатньої кількості знарядь пізнання об’єкта як такого у всій його цілісності і достатньої якісної відповідності таких знарядь поставленому завданню. Але, що найголовніше, необхідні переконливі докази наявності всіх перерахованих чинників як фактів (наявності об’єкта як цього об’єкта, наявність знаряддя як адекватного знаряддя і наявність достатньої кількості знарядь), які крім нас самих нам ніхто не може надати. Звідси, усякі розмови про істинність як адекватність здаються нам зовсім нерелевантними для проблеми смислу, а отже і для проблеми дійсності, будь-яка думка, висловлена про яку або, більш того, будь-яка дія стосовно якої неминуче пов’язані з проблемою смислу. А виходить, говорячи про дійсність (= про смисл), ми, як апостеріористи, повинні з необхідністю визнати, що будь-яке таке висловлювання допускає досить широку варіативність, але ця варіативність дуже чітко обмежена (згадаємо метафору Джемса про молот і ковадло).

Таким чином, проблема істинності необхідно роздвоюється: слід розрізняти істинність як потенційну істинність щодо зовнішніх границь наших можливостей (абсолютну істинність, про яку так люблять говорити метафізики) і істинність як актуальну істинність щодо внутрішніх меж наших можливостей (це прагматична або функціональна істинність, що змінюється разом із зміною наших можливостей і розширенням їхніх меж). М. Ебер стверджував, що прагматизм ігнорує власне пізнавальну цінність наших знань, очевидно вважаючи, що пізнавальна цінність знань повинна полягати в придбанні «істинних» знань. Однак, парадокс полягає в тому, що саме таким чином зрозуміла пізнавальна цінність знань виявляється зовсім порожньою і такою, що ніяк не стосується ні людей, ні, тим більше, оточуючого нас світу, оскільки, не пов’язана з реальним життям, така «цінність» перестає бути власне цінністю, а таке абсолютно істинне знання перестає бути знанням, тому що всяке знання припускає своє використання в предметній діяльності, або ж у сфері спілкування-мислення. Таке марне, не включене у предметно-комунікативне життя знання автоматично перетворюється в істину як деякий об’єктивний ноумен. Але навіть Бог, як його розуміють люди, цінний і необхідний для багатьох саме як корисне знання, а виходить поняття Бога є для величезної кількості людей прагматично, функціонально виправдане поняття. Тут доречно згадати міркування В.Франкла, що «...бог — партнер у ваших найбільш інтимних розмовах із самим собою. Коли ви говорите із собою найбільш щиро й у повній самітності, той, до кого ви звертаєтеся, справедливо може бути названий богом. Таке визначення уникає дихотомії атеїстичного або теїстичного світогляду. Різниця між ними з’явиться пізніше, коли нерелігійна людина починає наполягати, що його розмови із собою — це просто розмови із собою, а релігійна людина інтепретує їх як реальний діалог із кимось ще. Я думаю, що більш і перш за все інше тут має значення повна щирість і чесність» (Франкл,1990:91). Позиція Франкла явно погоджується з поглядами і методами прагматизму, однак Франкл пішов далі: він не просто намагається примирити протистояння в ідейно-теоретичній суперечці, але вказує на функціональну (ієрархічно-родову) подібність атеїзму і теїзму і їхні видові відмінності. Така позиція дуже сильно зближує його з функціоналізмом.

Повернімося до поняття пізнавальної цінності знань (смислу) із погляду прагматизму (адже прагматизм ні в якому разі не заперечує подібну цінність саме як цінність). Пізнавальна цінність знань полягає в тому, що вони є життєво корисна і необхідна, а не просто «правдива» або просто «вигідна» інформація, вони дозволяють нам орієнтуватися в дійсності, без них ми не змогли б не тільки мислити, спілкуватися, маніпулювати з предметами й оперувати фактами дійсності, але й елементарно орієнтуватися в потоці власних відчуттів і емоцій. Корисність знань носить винятково гуманістичний характер. Гуманізм тут не варто розцінювати як своєрідний загальнолюдський расизм стосовно інших видів, але як гуманістичну позначеність усього, що визнається сущим і всіх ідей, що визнаються істинними. Так, тільки усвідомлення корисності для людства збереження світу і підтримки екологічного балансу дозволило частині людей прийти до знання «ніби-нооцентричного». Насправді, погляд на світ «із боку світу» — це не кінець антропоцентризму, але залучення до антропоцентризму чергової «жертви», приреченої стати корисною людині, а виходить, бути «функціональною». Корисність у змісті функціональності і цінності — одна з центральних рис методології Л.Виготського. На його думку, позитивна роль людського понятійного пізнання світу «не у відбитку (відбиває і непсихічне; термометр точніше, ніж відчуття), а в тому, щоб не завжди вірно відбивати, тобто суб’єктивно спотворювати дійсність на користь організму»(Выготский,1983:347) [виділення наше — О.Л.]

Ф.К.С.Шіллер підкреслював антропоцентричний характер гуманістичної корисності знань: суспільна користь (істина) складається як сукупність найбільш важливих (корисних) елементів індивідуальних істин. У принципі, включення суспільства в структуру особистості (а не навпаки) вважається хрестоматійним положенням прагматизму (див. Хилл,1965). Відношення між індивідуальною (творчою, суб’єктивною) і суспільною (загальноприйнятою, шаблонною) істиною можуть складатися подвійно, якщо, звичайно, вони стосуються того самого знання (знання про той самий із суспільної точки зору об’єкт пізнання): або індивідуальна істина придушується звичним шаблоном, або індивідуальна істина поширюється серед інших індивідів і перетворюється в суспільну «цінність». У першому випадку можна говорити, що: або вона не була істиною (була помилкою), або вона не була своєчасною (була тимчасово марною для усіх або більшості). Цікавішим є другий випадок. Яким способом люди, що звикли до певних смислів і певних фактів, а також до визначеного способу предметно-комунікативної діяльності раптом відмовляються від них і приймають нову істину, запропоновану їм окремим суб’єктом? Відповідь слід шукати як в умовах пізнавальної діяльності людини, так і в психології соціуму. Перший момент передбачає розуміння знання як відношення розумово-комунікативної і предметної діяльності (у термінах Джемса — як співвідношення фактів і принципів, у термінах Поппера — як відношення фактів і рішень). Появі нової істини можуть передувати як поява нових фактів, так і висування нових принципів. Нерозривний зв’язок між фактами і принципами, між смислами і практичною діяльністю підкреслював ще Ч.Пірс: «Немає відтінків у значенні, настільки тонких, щоб вони не могли створювати різниці у практиці» (цит. за: Эбер,1995:160). Читаємо у В.Джемса: «Коли який-небудь елемент досвіду — якого би роду він ні був — уселяє нам істинну думку, то це означає лише, що ми пізніше або раніше зуміємо за допомогою цієї думки ввійти в конкретну обстановку досвіду і з нею встановити вигідні зв’язки» (Джемс,1995:102) або «Кожна ідея, утворена індивідуумом, робить у ньому ефекти у вигляді тілесних дій або інших ідей» (див. Эбер,1995:231). У підсумку «...нові істини є ніби рівнодіючими нових досвідів і старих істин, узятих у їхній взаємодії» (Джемс,1995:85). Як бачимо, Джемс брав до уваги як предметну (чуттєвий досвід), так і ментальну (ідеї) сторону процесу появи нового смислу (нової істини). Отже, корисність нової ідеї визначається через практику предметного досвіду, а корисність нових фактів — через корисність ідей про ці факти для системи розумово-комунікативної діяльності, не кажучи вже про те, що нова ідея повинна погоджуватися із системою ідей, яка існувала раніше, («Істина приєднується в колишній істині, змінюючи її в цьому процесі, подібно тому як мова приєднується до колишньої мови і закон до нового закону» (Джемс,1995:119), а кожний новий факт може бути виявлений у якості такого тільки у випадку його принципової «вписуваності» у систему фактів («...ми навряд чи в стані помітити взагалі яке-небудь враження, якщо ми не знаємо заздалегідь, яких можна чекати вражень» (там же,122). І усе ж, критерій істиності не зводиться ні до чистої конвенційності і несуперечливості в межах розумової системи (як у теорії когеренції та у логічному конвенціоналізмі), ні до чисто чуттєвої перевірки в предметному досвіді (як у класичному емпіричному позитивізмі чи у фізикалізмі). Прагматичним, так само як і функціональним, критерієм істини є предметно-комунікативна діяльність. У Вільяма Джемса це співвідношення виражене у такий спосіб: «Дані колишні істини і свіжі факти і наш розум знаходить нові істини» (там же,119).

Метафізика розглядає мову як об’єктивне явище. Неважливо, чи є мова якимось божественним Духом, чи ж це Дух народу, нації, що існує поза свідомістю конкретної людини, реальний феномен культури чи об’єктивний закон, що функціонує у світі як такому, несуттєво з методологічного погляду чи визнається світ текстом, як у герменевтів, чи текст стає реальним феноменом із власними іманентними рисами, як у структуралістів, чи ім’я (слово) об’єднує в собі суть речі і саму річ, чи є лише пасивним відображенням суті речі.

Усе це відриває мову в усіх її проявах від людини і так чи інакше дегуманізує це поняття. Людина викидається з мови, вірніше було б сказати — мова відривається від людини і містифікується. Звідси такий потяг до вивчення закритих та штучних семіотичних систем чи окремих текстів, спрямованість на пошук універсалій та загальнокультурних закономірностей саме в метафізичних дослідженнях. Звідси й потяг до вивчення нормативних правил «цивілізованого» використання мови, орієнтація на кодифіковані літературні мовні системи та культуру літературного мовлення, ігнорування реальних фактів, що порушують норми та не вписуються у канони. Універсалізація, методологічна суть якої зводиться до ігнорування понять хронології та локалізації, призводить до того, що лінгвіст перестає звертати увагу на такі «дрібниці», як суб’єкт мовної здатності та мовленнєвої діяльності, локальні і темпоральні обставини мовленнєвої комунікації чи виникнення тексту, мова чи діалект, на яких здійснюється комунікація (у герменевтів та структуралістів-універсалістів досить часті випадки ототожнення мовленнєвих фактів не лише окремих індивідуальних мов, але й різних, часто діахронічно віддалених мовних систем). Все це призводить до анахронізмів і містифікацій на зразок теорій первісності тієї чи іншої мови. Ще гірші наслідки подібна містифікація має у соціолінгвістиці та мовній політиці, оскільки апріорно визначає такі інтимні поняття як мовна і національна приналежність, мовна культура та освіченість, правомочність чи неправомочність інноваційних актів і мовної творчості з боку особистості та цілих соціальних груп. В кінцевому рахунку таке ігнорування фактів є ігноруванням самої мовної особистості, людини-носія мови, а отже є проявом дегуманізації як мови, так і мовознавства.

Настільки ж дегуманістична, на нашу думку, і позиція феноменалістів. У них мова є фізико-фізіологічно детермінованим явищем, а точніше множиною явищ (звуків, текстів). З мови витісняється, таким чином, те головне, що робить її людською по суті — смисл. Людина як носій свідомості у цих лінгвістичних конструкціях стає сторонньою щодо мови. У кращому випадку людина визнається носієм деякого психофізіологічного вміння, вона може володіти мовою як рукою або фізичним знаряддям. Її володіння мовою перетворюється в сукупність маніпуляцій, звичайну фізіологічну навичку. Сама ж мова як система, як вербалізована картина світу щезає, перетворюється на хаотичну сукупність поодиноких, слабо пов’язаних між собою фізичних фактів. Погоня за цими фактами стає самоціллю. Створюються спеціалізовані лабораторії, точні прилади, експериментальні методики, збирається грандіозний корпус даних, відслідковуються найменші відчутні прояви комунікативних повідомлень. Немає лише одного — людини з її психікою, свідомістю, розумом, волею, емоціями та почуттями. Немає смислу, оскільки він є винятково інтеріорізованим та не має безпосередньої явленості. Форма (і, зокрема, фонетична форма) поступово витісняє усі інші аспекти мовної діяльності. Позитивними з емпіричної точки зору є лише результати мовлення. Ні мова, ні психосоціальна мовленнєва діяльність не можуть бути досліджені емпіричним шляхом. Отже реальна людина-носій мови поступово перестає цікавити феноменаліста, який сприймає свою діяльність як природознавче чи технічне спостереження. Такий підхід до гуманітарної науки не може бути оцінено інакше, як дегуманізація.

Антигуманним є (як це не видасться дивним) і індивідуалістичний варіант методології. Адже тут усе різноманіття міжособистісних стосунків зведено або до простого набору логічних наукових формул чисто раціонального, когерентного і конвенційного плану (у логічно-раціоналістичній версії), або ж до ірраціональних неусвідослюваних, абсолютно стихійних та суто індивідуальних духовних проявів, нічим не детермінованих, ні на що конкретне не орієнтованих (у екзистенціалізмі, постмодерністичних версіях деконструкції науки та у теоріях дискурсивного мислення).

Мені здається, що цінність смислу не в тому, що він є породження індивідуальної людської думки, а в тому, що він є наслідком і метою міжлюдських стосунків, міжособистісної взаємодії, взаємного співробітництва і взаємопристосування. Саме в гуманістичному ключі функціональній методології стає зрозумілою егалітарна ідея І. Канта про те, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини. У функціоналізмі мова індивідуально-суб’єктивна з онтологічної точки зору, але вона ж є соціально детермінованою. Вона — суцільний зміст і суцільне смислове взаємовідношення (згадаємо ідею Соссюра про те, що в мові немає нічого, крім відношень). Саме у функціональній парадигмі цілком реалізована ідея Л.Виготського про суб’єкт-микросоціум та ідея М.Бахтіна про мислення як внутрішній діалог. До речі, ця ідея, авторами якої вважають М. Бубера та М. Бахтіна, була прямо й недвозначно висловлена Кантом у вже згадуваній праці 1798 року «Антропологія з прагматичної точки зору»: «Мислити — означає говорити з самим собою» (Кант, 1999:1362). Людська мовна особистість у функціоналізмі — результат безлічі взаємозв’язків і відношень із світом, з іншими особистостями, із самим собою. Це багатовимірний мультисуб’єкт, що володіє мовою (системою знаків і правил комунікації), що реалізує свої семіотично-комунікативні потреби на основі цього мовного знання в ході мовленнєвої діяльності за допомогою мовленнєвих утворень. Усе це разом і становить цілісний об’єкт функціональної лінгвістики — мовну діяльність соціалізованого індивіда.

Думаю, що функціональна методологія, що визріла в гуманістичних і плюралістичних за своєю сутністю концепціях І. Канта, В. Джемса, Д. Дьюї й інших філософів, і не була повноцінно втілена в гуманітарних науках (у т.ч. і в лінгвістиці) унаслідок надмірної захопленості ідеями метафізики феноменалізму або індивідуалізму, на загальному фоні «нелюдськості сучасної лінгвістичної парадигми» (Ю.Караулов) заслуговує того, щоб стати однією з основ для теоретичних пошуків у лінгвістиці ХХI століття.

Выготский Л.С. Собрание сочинений в шести томах. — М.,1983. — Т.3.

Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Соч. в 6 томах. — М.,1964. — Т.3.

Миллер Е.Н. К определению языка // Вопросы языкознания.– 1987.– №2.– С.33-45.

Юшкевич П. О прагматизме // Джемс В. Прагматизм. — К.,1995. — С.241-282.